кручик презентує «ритуал і тіло» марії маєрчик — дослідження тілесності в українських обрядах переходу, від якого часом смішно, часом сумно, а місцями страшно. я читала ці етнографічні нотатки і сподівалася, що бодай де-не-де респонденти дослідникам просто понабріхували — або що ті самі навигадували шок-контенту для більшого успіху публікацій. тобто й так зрозуміло, що за можливості варто не народжуватися жінкою (чи взагалі) в традиційних суспільствах, але воно все одно примудряється бути гнітюче.
маєрчик пише про три основні лімінальні стани: народження, перехідне не тільки для нової людинки, а й для породіллі, шлюб і смерть. у смерті об’єкт ритуалу набуває нової сили і здатності сильно напсотити, тому й обряди довкола нього підкреслено шанобливі; а що я не дослідниця й не мушу бути неупередженою чи там джерельно обґрунтованою, то для себе таку повагу пояснюю ще тим, що мертвому тілові байдуже, чи з нього знущаються, тож це приглушує потенційну сатисфакцію від процесу. народження і шлюб тим часом оточені багатоповерховими ритуальними приниженнями, мета яких наче полягає в тому, щоб пояснити (нагадати), що в цьому житті тобі медом не намазано. аж буквально: маєрчик згадує про звичай вливати дитині до рота «повну ложку помиїв, аби вона не була перебірливою в їжі». і якось так дивовижно виходить, що найбільше принизливих обрядів призначено жінкам. не в дитинстві, звісно, бо до певного віку дитя — це просто дитя, таке собі воно, що бігає без штанців по хаті; але щойно доходить до шлюбних справ, бути жінкою означає мати клопоти.
ритуальні приниження стосуються не тільки сексу (хоча про секс їх трохи є), вони загалом про побут. хіт-парад того, чого я найближчим часом не забуду:
• «виколювання очей» нареченій, у процесі якого свекор тицяє в молоду жердиною, знімаючи з неї фату; щоб ніхто точно не пропустив фалічної символіки, із цим обрядом пов’язані лайливі приспівки;
• «перша робота», коли вранці після шлюбу молода має підмести (а її чоловік і гості розкидають сміття, щоб починала заново), принести води (а свекруха кидає в цеберко жменю сміття, щоб ішла по нову) абощо;
• «вчіння молодої», коли після шлюбу молодиці збираються вчити новеньку, як робити хатні справи, а вона має вдавати, що нічого не вміє (ну гаразд, тут усе залежить від молодиць — цей обряд може перетворитися на веселе дуркування, якщо жінки нормальні);
• харчові кпини під час весілля; узагалі-то ритуальне весільне голодування стосувалося як чоловіка, так і жінки, але знущання з цього приводу в етнографічних нотатках чомусь стосуються саме нареченої: перед нею ставлять чи сирого гарбуза, чи січку (кого ми цим годуємо? правильно, свиней), чи сніг, чи пироги з паперу, приспівуючи, що вона «їсть солому, запиває смолою»;
• віддавання породіллі, якій не можна сідати за стіл із гістьми, «зі столу й підлоги крихт, що залишилися після гостини» — та й загалом ви що, не знали, що породілля не має душі?
окрім цікавих страшних, звичаї бували ще й просто цікаві: наприклад, заборона молодій дивитися на піч (бо в хаті хтось помре), заборона зарученим ходити до церкви, зв’язування ніг мерцям і дзеркальне до нього «розрізання пут» дітям, які щойно починають ходити (тут обходилося без гострих предметів, це просто назва така), ходіння повитухи в одному черевикові чи народні абортивні засоби штибу «щоб позбутися вагітності, спали свою сорочку або її клаптик, на який потрапило чоловіче сім’я». і чи помічали ви, скажімо, у класичній літературі, що сватання, заручини й весілля — це обряди вечірні, іноді навіть пізньонічні? одне слово, книжка не просто захоплива (як бувають захопливими сцени катастроф у фільмах), а й потенційно корисна, і її дуже варто прочитати, якщо у вас міцні нерви. послуговуватися текстом, утім, треба обережно, бо маєрчик насамперед цікавиться структурою обрядів і не сортує їх за регіонами й періодами, тож зафіксувати щось у часі вдається за окремими маркерами (наприклад, у книжці є нотатка з одещини про неодмінність капронових колготок під час вінчання). з другого боку, це вселяє надію, що особливо стрьомні звичаї були вузьколокальними чи бодай нетривкими.
