Ледве настав час народження, розпалися засуви лона материнського, розкрилися двері єства, материнська утроба розв'язала плід, який вона утримувала доти, вислизнув у життя цей борець скорботи, вдихнули в себе повітря ці вуста тварюки, і що ж після цього? Перший від нього звук - плаче. Досить цього, щоб спочатку пізнати життя. Немовля торкнулося землі, і не сміється, але, ледь торкнувшись, обіймається хворобами, і плаче. Воно знає вже, що закинуте бурею в море скорботи. Бо таке життя людське — мінливе море, хитке повітря, невловне сновидіння, потік, що витікає, дим, що зникає, тінь, що біжить, зібрання вод, що коливаються хвилями. І хоча буря страшна, плавання небезпечне; проте ж ми — плавці спимо безтурботно. Страшне і люте море життя, марні надії, що нагнітають подібно бурям. Скорботи ревуть, наче хвилі; зловмисники ховаються, наче підводне каміння; вороги гавкають, наче пси; викрадачі оточують, наче морські розбійники; приходить старість, наче зима; наполягає смерть, немов розбиття корабля.
Василь Великий
