«Самозванець» — історія іспанця Енріка Марко, який роками успішно видавав себе за колишнього в’язня концтабору. Письменник Хав’єр Серкас береться дослідити справжнє минуле і мотиви чоловіка, але загрузає в самокопанні (хіба ми, письменники, не своєрідні шахраї?…Я не з тих, хто вважає, що нонфікшн мусить виключно інформувати — хоч я і не спромоглася дочитати, наприклад,
https://t.me/your_local_library/1182, мені зрозумілий його підхід, коли факти губляться на фоні багатства тексту; а сварити нонфікшн типу «Самозванця», який так добряче приправлений автофікшном, за надмірну видимість автора, взагалі було б дивно — це фіча, не баґ. У книжки Серкаса, як для нехудожнього твору, дійсно дуже помітний, навіть компульсивний стиль. По-перше, Серкас бере всього кілька образів (Марко як Дон Кіхот, Марко як Нарцис) і повторює їх до нудоти, іноді додаючи нові штрихи до портрету, іноді просто повертаючись до вже сказаного. Від формулювань «великий самозванець і великий парія» та «рок-зірка так званої історичної пам’яті», які десятки раз повторюються в незмінному вигляді, реально захитує — і додайте сюди не менш компульсивну побудову речень, де друга частина постійно римується або контрастує з першою. («Дон Кіхот, який провадив був нудне, убоге життя в глухому куті в Ла-Манчі, незадовго до свого п’ятдесятого дня народження вирішує послати все до дідька і перевинайти себе як мандрівного лицаря, прожити життя героя, ідеалістичне життя, що переповнене відвагою, гідністю і коханням; Марко, який провадив був нудне, убоге життя в тісній автомайстерні в Барселоні, незадовго до свого п’ятдесятого дня народження вирішує послати все до дідька, перевинайти себе як героя цивільного спротиву і прожити ідеалістичне життя, що переповнене відвагою, гідністю і коханням».) Ясно, що Серкас частково мавпує свого героя — Марко свого часу здобув популярність як спікер на ТБ і на меморіальних заходах саме завдяки відпрацьованій «рутині».
Але є ще один нав’язливий елемент стилю, який спочатку здався мені необхідним юридичним маневром — оскільки Серкас переказує історію брехуна, він часто змушений повторювати його брехню — і тому текст рясніє формулюваннями типу «йому (Марко) найбільше запам’яталося, або ж він стверджує, що йому запам’яталося…» Типу, всі питання до самого брехуна — до мене як до автора не докопаєтеся! Але під кінець книжки Серкас згадує інтерв’ю з Марко, яке він записав на відео, і описує, як Марко виглядає на цьому відео. Він додає, що «в кадр це не потрапляє, але на його светрі, можливо, приколотий значок Другої Республіки». Чому «можливо», якщо чел всюди ходить з цим значком? Чому, коли Серкас іде в ресторан, його обслуговує не офіціантка-азіатка, а «офіціантка з азійською зовнішністю»? Вона його що, знайде і засудить? Чи брехливий дід пред’явить, що в той день значка на ньому не було?
Мені згадалася чудова
https://t.me/your_local_library/1132 про мови, де він зокрема розповідає про мову амазонського народу Мацес. Їхні дієслова мають дивну (для нас) граматичну категорію — евіденціальність. Вживаючи дієслово (наприклад, «тут хтось пройшов»), мовник ставить його в таку форму, яка демонструє, звідки він взяв цю інформацію — побачив людину на власні очі, побачив непряме свідоцтво (слід), почув про це від когось, чи просто зробив припущення. Якщо спитати в чоловіка, скільки він має дружин, то у випадку, якщо дружин немає в кімнаті в цей момент, відповідь буде звучати в дусі «було троє, коли я востаннє їх бачив». Дойчер пише, що Мацес спілкуються «як найвибагливіші правники». Навіщо така прискіпливість у суспільстві мисливців-слідопитів — зрозуміло. А нащо так пише популярний західний письменник?
Я думаю, він хотів не лише на рівні фактів, а і на рівні стилю підкреслити, що правда — річ марудна. Серкас має талант і всі інструменти для того, щоб створити не занудний портрет самозванця — але він навмисно забороняє собі це робити, щоб не піддатися тій спокусі, якій від початку піддався Марко: трохи тут підрихтувати, трохи там прикрасити. Як людина, що завжди панічно боїться зробити оповідь нецікавою, я схиляю перед письменником голову — він пожертвував всім, що вважається добрим тоном у наративі, щоб донести свою думку. Лошара. Красава.
